Madeira

 Irina, [18/01/2025 11:11]

Здається мені, що природа мене не любить так, як люблю її я. Або любить специфічною любов’ю, намагаючись встановити тактильний контакт. Або якщо створити уявного персонажа Жінки-Катастрофи, то цей персонаж мав би моє обличчя і рекорд за кількістю відвідувань невідкладної допомоги у всіх країнах Європи. Чоловік каже, що йому зі мною пощастило, а я гадаю, що є фізичним втіленням катастрофи, бо зі мною постійно трапляється якийсь треш. Наприклад, одного разу мене вжалили два десятки лісових ос. Я тікала, а вони летіли за мною, як бджоли за Вінні-Пухом. Через два дні я пішла до лікаря попросити якусь мазьку, бо покусані шия і груди все ще свербіли. Лікар, з широко відкритими очима, перерахувавши укуси, поклав мене під крапельницю.

У Мадриді я потрапила в невідкладну через те, що 90% спирт потрапив мені в око. (Психічно здоровим людям краще навіть не уявляти, як саме він туди потрапив). Весною, проїжджаючи Адріатичне море, я вирішила випити келих сухого червоного після тижня прийому антибіотиків, які виписали німці. Від довгого перебування в мюнхенському суспільстві мій організм влаштував внутрішній протест і «вшкварив» 40°C. Німці у невідкладному відділенні два дні шукали причину, через яку мене так «ковбасило», нічого не знайшли, але антибіотик наказали пити тричі на день про всяк випадок. Чула, що алкоголь з антибіотиками можуть порозумітися. Брехня! Через три години я виглядала як середньовічна європейка, вражена чумою. У Пулі (Хорватія) в невідкладній мені зробили ін’єкцію, милозвучно назвавши її шотом. (Шот «Камікадзе» в міксері — це точно було б про мене). Цей шот зі стероїдних гормонів засандалили мені в сідничний м’яз так, що на пів години відняло ногу. З кушетки я скотилася, але наступного дня вже стрибала в море з підстреленою дупою і тілом у червоні цятки, бо море — то святиня, а вода — рідна стихія.

Їдучи до свекрухи, яка щодня повідомляла про шалену спеку в середині жовтня, одразу планувала візит до моря. В день нашого приїзду налетіли хмари, вітер і знизилася температура. Щось підказувало, що море мене сьогодні не хоче. Але ж я його пристрасно кохаю і неабияк хочу, тому біжу до нього чимдуж, не звертаючи уваги на гальку, що впивається у ступні. На пляжі людей немає. Чоловік у воду не лізе, збирає мій одяг і йде на затишну лавку під пальмою на набережній. Вода тепла, море прекрасне, а вітер шепоче: «Вилазь!». Я і збиралася. Аж раптом глянула у далечінь, а там пливе розхристаний пластиковий пакет. Ненавиджу, коли людоподібні примати залишають сміття на пляжі, яке потім опиняється в морі. Пливу, щоб притягнути тому пластику з-під серветок вирок : на берег і в смітник. Пливу і тихенько матюкаю всіх причетних до шаленої кількості плаваючого сміття. Залишається три-чотири гребки, і він у мене, аж раптом вдаряюся об щось, а потім пронизливий паралізуючий біль охоплює весь поперек. Виявляється, пузом вдарила по голові медузу, що перевернулася догори дригом і «обняла» мене щупальцями за талію. Маю сердешно зізнатися, що про пластик я миттєво забула.

У випадку з осами я бігла, і вони летіли за мною. У випадку з медузою — я пливла до берега зі швидкістю газелі Томпсона, а вона, схоже, пригрілася на пузі і пливла зі мною, тримаючи мене міцно своїми отрутними щупальцями за талію. Коли біль став нестерпним, а причепа все ще висіла на череві, я почала верещати, як істота з позамежжя, і кілька разів ударила її кулаком по ковпакоподібній макітрі. Не хотіла її образити, але струс мозку після другого нокауту вона, скоріш за все, отримала. Паралітичні обнімашки припинилися, я допливла до берега і, сидячи на піску, витягнула два яскраво-червоні щупальця зі шкіри на пузі. Я ж так полюбляю суцільні купальники, ну якого біса в цей день я полізла у воду в бікіні! У нормальній ситуації біль стихає через дві години, моя палаюча біль не пройшла і через шість. Разом з ChatGPT, за описом кольору і довжини щупалець, які я витягувала з себе, а також за географічним положенням, ми знайшли велелюбну тварину. Вона — флуоресцентна красуня, тобто світиться вночі. Середня довжина щупалець — 25-30 см, іноді досягають 2 метрів.

Irina, [18/01/2025 11:11]

Це я відчула на власній шкірі. Ім’я її — Pelagia noctiluca, і разом з португальським корабликом вони утворюють пару одних з найотруйніших медуз Середземного моря. Ще б пак! Щоб мене вжалила якась аурелія, то це була б не я! За відчуттями це ніби розжарену праску нагріли до максимальної температури для прасування постільної білизни, але раптом прив’язали її до шкіри, у моєму випадку до мого живота.

Кажу іспанцям: «Мене медуза вжалила», вони: «Та мене разів десять жалило», «І мене», «Та і мене». Піднімаю блузу і показую живіт, вони хором: «Бляха!» «Такого сліду на шкірі ще не бачив», «Я тут народився, скільки мене жалило, але щоб так по периметру…», і інші «заспокійливі» коментарі, бо першу годину шкіра під блузою нагадувала поле, на якому розгорнулася Столітня війна. Пройшли вісім годин, шкіра з кольору вишневої наливки почала світлішати і повертатися до норми. Сліди опіків досі набряклі, печуть адським полум’ям і, схоже, залишать шрам на шкірі. Мабуть, слід морської тварини залишиться зі мною назавжди. Тактильний контакт з мешканцями моря встановлений. Болючий і шокуючий. Попри все, люблю море як і раніше!